1817 народився Микола Костомаров, визначний український історик, громадський і політичний діяч, археограф і архівознавець, фольклорист і етнограф, письменник і публіцист. Його твори та лекції користувалися надзвичайною популярністю в сучасників далеко за межами України. Був ідеологом Кирило-Мефодіївського братства й автором його найголовнішого програмного документа "Книга буття українського народу». Відстоював право на самостійний і вільний розвиток української мови та літератури. Здійснив глибокий науковий огляд майже всього комплексу вітчизняних літописів. Одним із перших висунув вимогу до історіографів вивчати народну діяльність в усіх сферах життєвого процесу суспільств і обґрунтував необхідність з'ясування взаємодії народності й державності. Досліджував українське козацтво, зокрема його склад, рухи, причини їх виникнення та поразки. Вважав, що козацтво не є негативним чинником для розвитку державності, й підкреслював, що притаманні козацтву традиції народної "вольниці" та демократизму справляли позитивний вплив на тогочасне суспільство. Першим увів до наукового обігу визначення Запорозької Січі як християнської козацької республіки. У різні роки написав кілька серій історичних творів, найвідоміші з них: з української історії – "Богдан Хмельницкий" (1859), "Руина" (1879–1880), "Мазепа" (1882), "Мазепинцы" (1884); з рос. історії – "Бунт Стеньки Разина" (1858), "Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород–Псков–Вятка" (1863), "Смутное время Московского государства в начале 17 столетия" (1863); з польської історії – "Последние годы Речи Посполитой" (1869); із всесвітньої історії – "Патриарх Фотий и первое разделение церквей" (1868).