1963 у Києві почалася Республіканська конференція з питань культури української мови, на якій учасники звернулись до вищих органів влади УРСР з вимогою надати українській мові статус державної. Організаторами конференції виступили Київський національний університет імені Тараса Шевченка та Інститут мовознавства АН УРСР. Усього за 5 днів, протягом яких тривало зібрання, було зачитано 27 доповідей. Зокрема, виступили Борис Антоненко-Давидович, Олександр Пономарів, Петро Бойко, Лідія Орел та багато інших провідних науковців України і представників інтелігенції. Учасники засудили абсурдну теорію про двомовність нації і зійшлися на тому, що в кожного народу є тільки одна рідна мова, в українського народу – українська. Присутні на конференції виступили із клопотанням перед ЦК КПУ й урядом України, аби українською мовою вести навчання й видавати підручники, вести справи в всіх установах і підприємствах, дублювати фільми виробництва інших республік. Запропоновано також, щоб у республіках Радянського Союзу, де живе українське населення, відкрити загальноосвітні школи з українською мовою навчання (так, як це здійснено в Україні для російського та інших народів). В результаті, конференція переросла у відкриту маніфестацію протесту. Проте одразу після її закінчення радянська влада вжила заходів, аби не допустити можливого повторення.